Становлення України як сучасної розвинутої держави та її спроможність забезпечувати свої національні інтереси значною мірою залежать від її повноцінного входження в європейський і світовий цивілізаційний процес. Вирішення цього завдання вимагає формування стратегічно мислячої національної еліти, котра усвідомлює фундаментальні тенденції розвитку сучасного світу та здатна, поєднавши їх із національною спадщиною, запропонувати суспільству “спільний проект майбутнього”, покликаний окреслити дороговкази в гідне майбутнє. Адже на зламі епох людство переосмислює свій історичний шлях, виявляє нові глобальні тенденції розвитку і нові загрози, та вишукує можливості забезпечити собі виживання, розвиток і добробут.
Україна прагне інтегруватися у цивілізовану європейську спільноту як рівноправний партнер. Для цього потрібно вирішити ряд проблем, серед яких одне з першочергових місць відводиться вихованню високоморальної, духовної особистості.
Сьогодні, коли на формування особистості впливають багато факторів, у тому числі й негативні, ця проблема цікавить багатьох педагогів, класних керівників, батьків. З плином часу змінюється система поглядів на виховання як педагогічний процес, але не змінюються загальнолюдські цінності: доброта, совість, віра, надія, любов, чесність, справедливість, милосердя, патріотизм, почуття національної гідності, історична пам'ять, прагнення до соціальної гармонії, вірність, піклування про батьків, злагода між членами сім'ї, повага до старших, здоровий спосіб життя, гармонія душі і зовнішньої поведінки, працьовитість; право людини на життя, гідність, толерантне ставлення до поглядів інших людей, які не суперечать загальноприйнятим нормам.
Формування позитивних якостей у підлітка залежить від позиції дорослих. Сучасним студентам потрібні якісно нові знання про людину і самого себе, нові гуманні стосунки між однолітками й викладачами, нові можливості для творчої діяльності та самореалізації.[1, 25]
І скільки б не говорили про нові методи виховання й навчання, але без вивчення і творчого впровадження педагогічної спадщини Василя Сухомлинського розбудова національної освіти неможлива. Давно нема серед нас великого Учителя, проте залишилися у спадок його книги, статті, листи. Його світлий образ зберігається у пам'яті тих, хто особисто знав Василя Олександровича. З плином часу реальність його порад усвідомлюється все більше. Бо вони – результат спостережень і думок: як найкраще вчити, виховувати, розвивати дитячу особистість на засадах гуманної педагогіки. Його яскравий талант зігріває тисячі людей, запалює в їхніх серцях жагу творчості, бажання шукати, експериментувати, творити добро, боротися і перемагати.
Думки відомого педагога допомагають викладачам зіставляти минуле із сьогоденням, здійснювати конкретні кроки у створенні «школи радості», в оновленні сучасної освіти.
Теоретико-практична спадщина В. Сухомлинського є прогресивним за сутністю й навчально-виховним за змістом соціально-педагогічним явищем, у якому органічно поєдналися теоретико-методичні ідеї та практичний досвід. Педагогічна спадщина В. Сухомлинського відзначається високим рівнем духовності, демократизмом і гуманізмом, спрямована на освіту, творчий розвиток дитини, утвердження пріоритетів загальнолюдських цінностей у суспільстві, виховання всебічно розвиненої особистості, патріота України.
Теоретико-педагогічні ідеї В. Сухомлинського ґрунтувалися на кращих здобутках вітчизняної педагогіки ХХ ст. Новаторство В. Сухомлинського полягає в тому, що, глибоко сприймаючи передові для свого часу ідеї вітчизняних педагогів, він творчо розвинув їх і пішов значно далі у своїй теоретико-методичній діяльності.
Аналіз педагогічної спадщини В. Сухомлинського показує, що урокам літератури Учитель надавав особливого значення, оскільки література – це предмет, покликаний вчити жити. Викладачі гуманітарних дисциплін намагаються донести до студентів, що на формування поглядів В. Сухомлинського стосовно ролі літератури у вихованні дитини вплинули ряд важливих чинників:
Ø виховання в родині Сухомлинських;
Ø навчання на філологічному факультеті Полтавського педагогічного інституту;
Ø творчість таких корифеїв української та зарубіжної літератури, як Г. Сковорода, І. Котляревський, Т. Шевченко, Леся Українка, О. Довженко, О. Пушкін, Л. Толстой, В. Короленко, А. де Сент-Екзюпері;
Ø дидактичні праці Я. Коменського, К. Ушинського, А. Макаренка;
Ø глибокі знання досвіду народного виховання, звичаїв, культури, історії українського народу. .[2, 25]
В. Сухомлинський мав свої погляди на місце і значущість літератури в навчанні підростаючого покоління.
Специфічними особливостями засвоєння знань із літератури як навчального предмета педагог вважав:
Ø урахування особливостей відображення життя в художніх творах;
Ø своєрідність сприймання мистецтва слова учнями;
Ø література – це предмет, що спонукає дітей до роздумів про життя.
Добре розуміючи природу народної педагогіки, В.Сухомлинський переконливо доводив, що школа повинна виховувати в кожному поколінні любов до його духовних цінностей, зокрема рідної мови і літератури.
Література як навчальна дисципліна завжди перебувала в центрі уваги В. Сухомлинського. Це пояснюється не лише тим, що він сам був словесником і любив цей предмет, але й тим, що його педагогічна система висувала на перший план виховання всебічно розвиненої особистості, а література в досягненні цієї мети, на думку В. Сухомлинського, відіграє величезну роль.
Про яку б сферу діяльності підлітка не йшлося (про розумову чи естетичну, моральну чи трудову й т.д.), не можливо не звертатися до художньої літератури як до найвпливовішого засобу виховання гармонійної людини. У літературному творі треба бачити ту широту і багатогранність, що відкриває підліткам простір для розумової, моральної і естетичної діяльності.
Ніщо не замінить особливу роль літератури в морально-естетичному вихованні підлітків. На занятті літератури, за В. Сухомлинським, естетичне й моральне виховання здійснюється через прилучення студента до світу краси, через виховання в нього вміння відчувати прекрасне в мистецтві і в житті. Цим проблемам присвячені праці педагога „Деякі питання викладання літератури” (1952), „Слово про слово” (1964), „Слово рідної мови” (1965), „Слово і мислення” (1965), „Стежка до квітучого саду” (1969), „Джерело Невмирущої Криниці” (1970) та інші. .[3, 25]
Враховуючи моральні пошуки старших підлітків, треба намагатися на прикладі героїв прочитаних книг формувати в молоді уявлення про морально-естетичний ідеал. Роль літератури в загальній системі навчання у тому, що вона не лише дає матеріал для всебічного виховання особистості, але й створює своєрідну основу для пізнавальної діяльності підростаючого покоління. Саме на заняттях літератури у дітей формуються навички читання й письма, без чого неможливе навчання; саме література сприяє вихованню і розвитку емоційної сфери особистості дитини.
Слово викладача на заняттях з літератури завжди має свій зміст і повинно виступати як процес осмислення, переживання себе, своєї держави, сім'ї, людства. За переконанням Василя Олександровича, справжній учитель-словесник – той, хто володіє високою мовною культурою, пристрасно любить рідне слово і вміє виховати любов до нього у своїх учнів, проводить змістовні уроки, що сприяють вихованню високих патріотичних почуттів.
Надаючи особливого значення українській літературі у становленні молодої людини, розв’язанні тих завдань, котрі стоять перед освітою, В. Сухомлинський постійно дбав про удосконалення методики викладання літератури, про знання, котрими повинні володіти учні, про розв’язання тих проблем, що виникають у словесника (“Парадоксы обучения” (1965), “Век математики или век Человека?” (1967), “Розумова праця і зв’язок школи з життям” (1968), “Аналіз системи уроків, відвіданих директором” (1949–1954, 1960–1961, 1967–1970)).
Аналіз художнього твору в навчальному закладі, на думку В.О. Сухомлинського, повинен розкрити перед дитиною насамперед естетичну цінність твору, який вивчається на занятті. Для цього необхідно в першу чергу звертатися безпосередньо до тексту художнього твору – до його читання. Зважаючи на це, треба постійно дбати про те, щоб текст художнього твору не тільки став основою вивчення та звучав на уроці, але щоб він аналізувався в єдності форми і змісту. У процесі аналізу художнього твору важливе місце посідає навчання виразному читанню учнів, студентів.
Принципам аналізу художнього твору В. Сухомлинський надавав першочергового значення і вважав, що, аналізуючи твір, необхідно:
Ø постійно звертатися до тексту;
Ø дотримуватися загальнодидактичних і специфічних принципів аналізу;
Ø повсякчас звертати увагу до дітей, до їхніх почуттів, до сприймання ними твору;
Ø залучати життєвий досвід підлітка для кращого розуміння художнього твору;
Ø враховувати зв’язок твору з сучасністю;
Ø у процесі аналізу необхідно відкривати учням і студентам естетичну цінність літературного твору, знайомити їх із теоретико-літературними поняттями, формувати уявлення про умовності мистецтва, але робити це обережно, не випереджаючи їхнього читацького досвіду;
Ø аналіз не повинен перетворюватися в безпристрасне дослідження, а має супроводжуватися почуттями викладача й спрямовуватися до сердець;
Ø у процесі аналізу твору необхідно враховувати думки й почуття читачів. [2. 25]
Аналіз художнього твору повинен бути спрямований на виховання, формування ідейно-моральних переконань студентів, вироблення ціннісних орієнтацій.
Діяльність навчального закладу, сім’ї та громади в боротьбі за книгу виявиться ефективною тільки за умови, якщо вона буде спиратися на знання й розуміння читацьких інтересів підлітків, молоді, їхнього духовного світу в широкому розумінні цього слова. Вивчення читацьких інтересів – важлива й суттєва ланка в роботі кожного викладача літератури.
За В.Сухомлинським, визначити обсяг і характер начитаності означає вплинути на внутрішній світ дитини, на його духовне й моральне обличчя.
Багаторічною практикою вивчення читацьких інтересів було встановлено, що об’єктивність висновків досягається, якщо береться до уваги:
Ø психолого-педагогічна характеристика студента, його особливості;
Ø спрямованість і коло його читання;
Ø середовище, що формує студента як читача. .[2, 36]
Видатний педагог був переконаний, що справжнє читання – це співпереживання. Читання стає співпереживанням там, де є духовне життя у світі слова (“Духовний світ школяра” (1960), “Вчити вчитися” (1969), “Щоб душа не була пустою” (1962), “Джерело Невмирущої Криниці” (1970).
Найбільшої ваги слід надавати таким проблемам:
Ø значення читання в житті студента;
Ø читацькі інтереси учнів, студентів;
Ø критерії відбору книг і коло читання для різних груп;
Ø види і форми роботи з книжкою у навчальному закладі;
Ø керівництво позакласним читанням.
Книжка покликана формувати духовний світ молоді: вона визначає великою мірою спрямування особистості; пробуджує громадянські почуття, виховує любов до Батьківщини й до свого народу; виробляє моральну, естетичну і трудову позицію людини; допомагає скласти уявлення про ідеал; з книжки починається самовиховання й самопізнання, книга – джерело знань. [4, 45].
Василь Олександрович звертав увагу на формування у підлітків уміння читати, бачити у тексті художнього твору глибокий зміст, засвоювати все найкраще і найцінніше, що виробило людство за час свого існування.
У викладанні української літератури треба відмовлятися від авторитарної методики навчання й виховання. Вивчати літературу не можна так, як інші навчальні дисципліни, оскільки література - основний навчальний предмет із людинознавства. Як казав В.Сухомлинський: «Ніхто не змусить мене відмовитись від переконання: головним предметом має бути людинознавство». До словесників В. Сухомлинський висував особливі вимоги через те, що плекати творчу дитину, на його думку, може лише творча особистість вихователя. Зміст і характер роботи з книгою зумовлюється завданнями часу й особливостями читацьких інтересів дітей різного віку. Читацькі інтереси треба вивчати не ізольовано від духовного світу дитини, від її розумової, трудової, моральної діяльності.
Потрібно розглядати літературні смаки студентів як наслідок взаємодії підлітка з навколишнім світом. У читацьких інтересах слід вбачати основу для прогнозування розвитку естетичної та емоційної культури студента, розвитку його особистості в цілому.
Своєю педагогічною діяльністю В. Сухомлинський реформував існуючий у ті роки досвід роботи над творами і створив авторську методику письмових робіт, яка й сьогодні творчо використовується у практиці навчальних закладів.
Літературі В.О. Сухомлинський надавав особливого значення в системі навчальних дисциплін, чим, випереджаючи час, прогнозував функціональний, комунікативно-діяльнісний, творчий підходи до викладання української літератури, які активно утверджуються в практиці сучасної освіти; сформулював методичні положення і рекомендації, що і нині не втратили свого значення.
Новаторські підходи педагога до вивчення літератури роблять навчальний процес ефективним, цікавим, різноманітним, що сприяє формуванню всебічно розвинених, творчих громадян України. Викладачі, які використовують педагогічну спадщину В.О. Сухомлинського, зокрема нестандартні форми проведення уроків (уроки-диспути, уроки-подорожі в природу, семінари, конференції), підтверджують дієвість і ефективність таких підходів до вивчення літератури, які стали традиційними в багатьох навчальних закладах України.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Пархета Л. П. Українська література як навчальна дисципліна в спадщині В.О. Сухомлинського // Зб. наук. праць: Спеціальний випуск “До витоків становлення української педагогічної науки”. – К.: Науковий світ, 2002. – С. 287–289.
2. Пархета Л. П. Роль учителя у вивченні української літератури // Історико-педагогічний альманах. Вип. 1. – К., 2005. – С. 39–49.
3. Іван Цюпа. В.Сухомлинський. К.: «Радянська школа», 1985. – С.75.
4. В.А.Сухомлинский. О воспитании. М., 1973.- С.157-165.
