НАРОДНІ ДЖЕРЕЛА В ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ В.О.СУХОМЛИНСЬКОГО

У сучасних умовах державотворення в Україні зростає роль гуманістичного виховання підростаючого покоління. У Законі України "Про освіту" метою освіти визначено всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу. Велика роль у цьому процесі належить вчителю, адже школа й учителі повинні формувати особистість відповідно до вимог сьогодення: "Учительська професія — це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється".

У вересні цього року виповнилося б 90 років від дня народження видатного українського педагога Василя Олександровича Сухомлинського. Він залишається в нашій пам’яті настільки неординарною людиною, що цілком може бути предметом наукового вивчення як особистість, громадянин, громадський діяч, учитель, керівник школи, організатор освіти, публіцист.

Проблема виховання моральних цінностей засобами слова, на думку В.О.Сухомлинського, — одна з найскладніших і найгостріших проблем, над якими треба працювати і в теоретичному, і в практичному планах, адже слово вчителя, як інструмент впливу на душу вихованця, нічим не замінити.

Педагогічна спадщина В. Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у досягненні цілей навчання й виховання використовувати ціле покладання, моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності. Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

В. Сухомлинський через усе своє життя проніс народні джерела, батьківські й дідівські заповіді, що лягли в основу формування його як людини, педагога. З дитинства мати дарувала йому любов до народних пісень, які любила співати на родинних святах чи з подругами; бабуся відкрила світ казки, рідного слова й людської краси; батько надихнув на творчу працю, зокрема, відкрив секрети народного ремесла – різьблення по дереву; дідусь навчив любити й шанобливо ставитися до книг, які зберігав, наче реліквії.

Українська етнопедагогіка орієнтувала дослідника на виховання в дітей та молоді безмежної любові до Вітчизни, глибокої поваги до матері, батька, рідних, шани до старших, сердечної чуйності до людини праці й готовності допомогти їй, старанності в роботі, трудової майстерності та кмітливості, дбайливого ставлення до природи та інших цінностей. Задля вирішення окреслених завдань педагог широко використовував у практичній роботі народну творчість: прислів’я, приказки, етичні повчання, задачі на кмітливість, казки, думи, притчі, легенди та інше.

Родинна етнопедагогіка пропагує плекання у вихованців духовно-моральних чеснот, почуття любові до ближнього, поваги й шани до батьків і старших, чесності й взаємодопомоги. Світ прекрасного для дитини, на думку В. Сухомлинського, починається в сім’ї. “Витонченість відчуттів, емоційне сприйняття, вразливість, чуйність, співпереживання, проникнення в духовний світ іншої людини – все це пізнається насамперед у родині”.

Василь Сухомлинський переконливо научає вічним цінностям своїх учнів: “Не перекладай своєї праці на батька й матір. Поважай їхню працю і відпочинок справами, вчинками… Не допускай, щоб все краще вони віддавали тобі” [3, 231]. І далі: “Найсвятіше й найпрекрасніше в житті людини – мати… Бережіть своїх матерів…” [3, 231–232]. Педагог удається до вислову українського філософа Г. Сковороди про те, що любити людство легше, ніж зробити добре своїй матері, в чому вбачає величезну мудрість народної педагогіки. На думку В. Сухомлинського, не можна виховувати особистість, якщо в серці немає прив’язаності до близької, рідної людини. “Основна школа виховання сердечності, душевності й чуйності – це сім’я; ставлення до матері, батька, дідуся, бабусі, братів, сестер є випробуванням людяності“ [3, 232]. Твори Василя Сухомлинського багаті матеріалом в аспекті гармонізації сімейного виховання школярів.

У педагогічному доробку В. Сухомлинського належне місце відводиться силі духу як національній та загальнолюдській цінності, що в останні роки в українців дещо послабилась. Виховуючи в дітей цю шляхетну якість, підкреслював, що сила духу як моральна категорія починається з віри в моральні святині рідного народу.

У радянський період нашої історії, коли всіма можливими засобами прагнули затерти зі свідомості людей традиційні уявлення про господарювання й трудові звичаї українців, стали відчутними безгосподарність, марнотратство, соціальний песимізм, споживацьке ставлення до природи, предметів матеріальної і духовної культури. Це особливо турбувало В. Сухомлинського, котрий відповідально ставився до формування в учнів культури праці, любові до природного довкілля. “Як пробудити у дітей світлі, добрі почуття, як утвердити в їх серцях доброзичливість, дбайливе ставлення до живого й красивого?” [5, 46].

Бережливе ставлення учнів до навколишнього світу було принципом організації їхнього шкільного життя. У школі, якою майже чверть століття він керував, успішно реалізувався згаданий принцип, бо педагог добре розумів, що марнотратство породжує бездуховність. Адже “...від бездушності до жорстокості – лише один крок” [6]. Ідеал виховної роботи В. Сухомлинський вбачав у тому, щоб наші діти були справжніми господарями своєї країни.

Народна педагогіка доводить, що предмети, які оточують людину і які вона сприймає, є найпершими її вчителями. В. Сухомлинський зауважує: “Гармонія речей, які оточують дитину, створює загальний естетичний дух обстановки за тієї умови, коли окремі речі не кричать про себе, коли їх ніби не помічаєш” [2, 386]. Цьому принципу повною мірою відповідав дизайн традиційного українського житла. З особливою увагою народ ставився до естетизації помешкання, прикрашаючи його вишивками, декоративними виробами з дерева, лози, металу, шкіри, глини, скла тощо.

У творчій діяльності дослідника були не тільки відроджені, але й практично реалізовані загальнодидактичні принципи (принципи народності, природовідповідності, гуманізації педагогічного процесу і под.), на яких акцентували увагу науковців лише в кінці 80-х–початку 90-х років минулого століття. Це засвідчує наявність у В. Сухомлинського вміння дивитись у майбутнє й працювати на нього з великим випередженням. В етнодидактиці педагогові належить ідея широкого розгортання дитячої творчості.

Наприклад, відома в Павлиській середній школі “Кімната казок”, де учнів залучали до читання, слухання, розповіді, складання, драматизацій, переживань доступних їм творів етнографічного характеру. Педагог небезпідставно зауважував, що “не уявляє навчання в школі не лише без слухання, а й без створення казки”, оскільки завдяки казці дитина пізнає світ не лише розумом, але й серцем… і не тільки пізнає.., а й виражає своє ставлення до добра і зла” [3, 165].

У теорії виховання видатний педагог відстоював принципи педагогічної співпраці школи, батьківської громадськості, інших соціальних інституцій.

Йому ж належить ідея ґрунтовного вивчення особистості учня та врахування результатів цього вивчення в навчальній і виховній роботі.

Значення педагогічної спадщини В. Сухомлинського полягає і в тому, що він обґрунтував ідею інтегрування духовних цінностей школяра та їх вираження поняттями вищого рівня узагальнення (наприклад, поняття “громадянська культура”, яке висвітлено в книзі “Народження громадянина”).

Водночас дослідник прагнув до того, щоб його школярі із задоволенням відвідували школу, виявляли допитливість, творчі здібності, розуміли народний гумор, адже український народ відзначається неабиякою дотепністю, розумом, веселою вдачею та вмінням добродушно глузувати не лише над недоліками інших, а, у першу чергу, над своїми. “В гуморі виражається культура інтелекту, людяність думки”, – справедливо зазначав В. Сухомлинський [1, 585.]. Педагог закликав до використання в навчально-виховному процесі приказок, анекдотів, усмішок, примовлянок. Одна з найприкріших педагогічних помилок, на думку В. Сухомлинського, коли вчитель на дитячий недоречний сміх злиться, – “...Треба присоромити гумором” [1, 587]. Як засвідчують результати опитування учнів про особу вчителя, переважна їх більшість надали перевагу таким якостям, як весела вдача й почуття гумору. Вдало використані гумористичні елементи, за В. Сухомлинським, можуть успішно слугувати засобом налагодження та збереження гуманних взаємовідносин між учасниками педагогічного процесу. Банальним став вислів Василя Олександровича, записаний у книзі “Серце віддаю дітям”: “Що найголовніше було в моєму житті? Без роздумів відповідаю: любов до дітей”. Учительська професія, вважав педагог, – це глибоке знання й постійне проникнення в складний духовний світ людини.

Чудово відкривати у ній щось нове, бачити людину в процесі її становлення. Дослідник був глибоко переконаним, що цей корінь закладається у людині ще в дитинстві та юності, родині й школі. Він передається через турботу за старших – батька, матері, вчителя, – котрі виховують дитину в дусі любові до ближнього й поваги до них. Саме так формувався педагогічний талант самого В. Сухомлинського, джерелом якого слугувала безмежна любов до дітей.

Великий український педагог дбав про педагогічний всеобуч громадськості: “...Загальна педагогічна культура всього населення, особливо батьків, є однією з передумов виконання кожним громадянином свого обов’язку перед суспільством, а цей обов’язок полягає перш за все у вихованні молодого покоління. Тому необхідно турбуватись про підвищення педагогічної культури батьків” [4, 436]. В іншому творі продовжує цю думку: “Без турбот про педагогічну культуру батьків неможливо розв'язати жодного завдання, що стосується навчання та виховання. Батьківська педагогіка, тобто елементарне коло знань матері та батька про те, як істота, що народилася від людини, стає людиною – це фундамент, основа всієї педагогічної теорії та практики” [6]. Як бачимо, неабиякого значення надавав В. Сухомлинський питанням підвищення педагогічної культури батьківської громадськості, налагодження співпраці з рідними в аспекті навчання й виховання учнів.

Василь Сухомлинський прожив досить коротке життя, однак воно було надзвичайно плідним у плані професійної самореалізації. Він помер, не досягнувши повних 52 роки, з яких 35 – віддав школі. Педагог захистив кандидатську дисертацію, став член-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР, Заслуженим учителем України, Героєм Соціалістичної Праці, нагороджений багатьма орденами й медалями, включаючи медаль А. Макаренка.

Сьогодні ідеї великого вчителя втілюють у педагогічну практику педагоги Павлиської середньої школи ім. В. О. Сухомлинського, та багатьох інших шкіл України та за кордоном. Щорічно зростає кількість наукових досліджень, присвячених вивченню творчості видатного педагога. У середині 90-х років минулого століття було запропоновано введення в педагогічну термінологію узагальнювального поняття “cухомлиністика”, яким користуються й досі.

Отже, вивчення й аналіз доробку В. Сухомлинського переконливо засвідчує, що в педагогічній науці та навчально-виховній практиці немає жодної шкільної проблеми, яка більшою чи меншою мірою не знайшла б свого висвітлення в його творчій спадщині. Утім, за даними доктора педагогічних наук, професора, дійсного члена АПН України О. Сухомлинської, значна доля творчих надбань Василя Олександровича існує наразі в рукописах. Потребують ґрунтовного вивчення й опубліковані праці вченого, адже прискіпливий дослідник знайде в них чимало ідей і практичних рекомендацій, що стосуються актуальних проблем сучасної школи.

ЛІТЕРАТУРА

1. Сухомлинський В. О. Вибрані твори: У 5 т. – К.: Рад. школа, 1976. – Т. 1.

2. Сухомлинський В. О. Вибрані твори: У 5 т. – К.: Радянська школа, 1977. – Т. 4. – 638 с.

3. Сухомлинський В. О. Родительская педагогика / Избр. пед. соч.: У 3 т. – М., 1981. – Т. 3. – С. 436.

5. Сухомлинський В. О.Серце віддаю дітям. – К., 1972. – 244 с. 6. С у х о м л и н с ь к и й В. О. Сто советов учителю. – К.: Рад. шк., 1984. – 254 с.__

САМООСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК НЕОБХІДНА СКЛАДОВА ДІЯЛЬНОСТІ МАЙБУТНЬОГО ПЕДАГОГА

«Хто стоїть на місці, той відстає»

Давня мудрість

А хто не хоче відставати, мусить рухатися вперед, і не зупинятися, досягнувши вершини, а підійматися вище. У цьому полягає основна місія сучасного учителя.

За словами Сухомлинського "...немає людей більш допитливих, невгамовних, більш одержимих думками про творчість, як учителі". Оскільки творчість – "це діяльність, результатом якої є щось якісно нове, неповторне, оригінальне і навіть суспільно-унікальне", то кожного керівника закладу чи методиста турбує питання: як сформувати здібність до творчої роботи, і як підтримувати світоч творчості, щоб він якомога довше не загасав, і давав плоди.

Зважаючи на те, що система самоосвіти педагога – це цілісний процес удосконалення його особистості, творчість стає суб’єктивною характеристикою кожного компонента системи. Наукова педагогічна література виділяє певні риси, які характеризують творчу особистість майбутнього педагога. Передусім сучасні дослідники акцентують на таких важливих для педагогічної діяльності творчих рисах, як високий рівень компетентності, розвинуте педагогічне мислення, прагнення до творчого пошуку, володіння педагогічною технікою, педагогічний досвід, досить високий рівень інтелектуальних умінь, уява та інтуїція.

Самостійну пізнавальну діяльність зазвичай розглядають як активну діяльність особистості, спрямовану на виконання поставленої мети, пошук знань, їх осмислення, закріплення, формування і розвиток умінь і навичок, а також їх узагальнення та систематизацію [1, с. 18].

Учені стверджують, що ефективність формування культури майбутніх педагогів залежить від таких умов:

• неперервності та системності процесів розвитку професіональної культури у процесі діяльності, побудови змісту й структури навчально-виховного процесу відповідно до завдань та основних компонентів педагогічної культури;

• орієнтації педагогічного процесу на суб’єктивну позицію студента як носія загальнолюдських та культурних цінностей;

• формування позитивної мотивації студентів до навчально-виховного процесу, педагогічної діяльності і професійної культури;

• залучення студентів до діяльності, яка моделює їхню майбутню професійну діяльність;

• виховання потребує постійного вдосконалення (самоосвіти, саморозвитку, самовиховання );

• створення сприятливого мікроклімату [5, с. 17].

Головною метою майбутніх учителів має бути така: якомога краще підготуватися до майбутньої професійної діяльності. Змістом професійного самовиховання студентів повинні бути всі професійно значущі риси особистості, що охоплюють як світогляд, так і фізичне здоров’я. Якісна характеристика професійної підготовки вчителів залежить не лише від кількості засвоєних знань, а й від емоційно-мотиваційного розвитку, творчого педагогічного мислення, сформованості педагогічно вагомих вольових звичок, рівня психічного розвитку, уміння критично аналізувати свою діяльність [1, с. 15]. Самоосвітня діяльність має передбачати удосконалення як у професійному, так і загальнокультурному розвитку. Метою самоосвітньої діяльності можуть бути компенсація недоліків базової освіти педагогів, адаптація до нових знань, до професійної культури, розвиток творчого потенціалу.

У педагогіці самоосвіта, самоаналіз належать до категорій, пов’язаних із внутрішніми чинниками розвитку особистості, в поєднанні з такими поняттями, як самопізнання, самокерування, самовиховання, самонавчання і самодіяльність. Особливої актуальності проблема самоосвітньої діяльності набуває у зв’язку з розробкою концепції безперервної освіти в системі формування професійної культури.

Аналіз науково-дослідних джерел дає підставу стверджувати, що самоосвіта може виконувати дві головні функції: освітню і виховну. У процесі виконання освітньої функції самоосвіта є інструментом набуття професійного досвіду, що ґрунтується на набутті й практичному використанні різного типу педагогічних знань (загальноінформаційних, теоретичних, прикладних). У процесі застосування цих знань відбувається їхнє поглиблення, закріплення, а також конкретизація, синтезування. Завдяки цьому праця вихователя стає більш усвідомленою і сприяє удосконаленню його педагогічної майстерності. У педагогічній літературі зазначають, що постійне збагачення психолого-педагогічними і спеціальними знаннями для досягнення високих результатів навчання і успішного керування учінням дітей у процесі оволодіння ними основами певної науки стає одним із найважливіших напрямів професійно-педагогічної освіти вчителя.

Отже, у самоосвіті, крім освітньої сторони, наявна і виховна, яка характеризує здатність педагога до самопізнання і саморозвитку особистості.

Отже, в самоосвіті вихователя можна виділити два аспекти – професійний і особистісний. Професійний спрямований на вирішення завдань, пов’язаних із педагогічною діяльністю, а особистісний охоплює коло інтересів, захоплень і нахилів, що перебувають за її межами.

Професійне самовдосконалення педагога здійснюється через самоосвіту активну участь у різноманітних методичних заходах, що проводяться в навчальному закладі чи в районі, місті, та самовиховання.

Самоосвіта педагога – це провідна форма вдосконалення професійної компетентності, що полягає в засвоєнні, оновленні, поширенні й поглибленні знань, узагальненні досвіду шляхом цілеспрямованої, системної самоосвітньої роботи, спрямованої на саморозвиток та самовдосконалення особистості, задоволення власних інтересів і об’єктивних потреб освітнього закладу.

Оскільки система самоосвіти педагога є відкритою і саморегульованою, рушійною силою її розвитку стає взаємодія двох чинників: зовнішнього та внутрішнього, коли зовнішніми детермінантами професійного самовдосконалення є соціальні вимоги суспільства, вплив навколишнього середовища, а також сукупність педагогічних впливів.

Отже, проблема самоосвіти педагога за своїм змістом є багатоплановою, її вивчення потребує систематизації різноманітних аспектів самовдосконалення особистості педагога в цілому. Для вирішення цього завдання потрібно майбутнім учителям взаємопов’язувати об’єктивну та суб’єктивну сторони удосконалення; єдність професійного і особистісного аспектів; реалізовувати творчу індивідуальність та спрямованість самоосвіти на професійну підготовку. Саме такий педагог потрібен сучасності, педагог з новим, якісним баченням проблеми освіти, педагог-творець, професіонал, невтомний дослідник-новатор, здатний швидко перебудувати напрям і зміст діяльності відповідно до зміни технологій та вимог суспільства, вчитель, який допоможе учневі сформувати генетичну потребу в творчій самостійності, реалізації себе як всебічно розвиненої особистості [4, с. 11].

Література

1. Галузинський В.М., Євнух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. - К., 1995

2. Зборовский Г., Шуклина Е. Самообразование – парадигма ХХI века

// Высшее образование в России. 2003. № 6. С. 25–32.

3. Єлканов С. Б. Основи професійного самовиховання майбутнього вчителя. Педагогічна творчість і майстерність. К., 2000.

4. Оржеховська В.М., Хілько Т.В., Кириленко С.В. Посібник з самовиховання. -К.,1996.

5. Салій С. І. Самоосвіта молодого вчителя // Радянська школа. 1991. № 1. С. 86.

6. Сафонова Н. Творчий педагог – фундатор формування творчої особистості // Рідна шк. 2003. № 2. С. 10–11.

7. Черньоков Я. Особливості формування професійної культури майбутнього вчителя // Рідна шк. 2002. № 12. С. 15–17.