Комплексний підхід до розвитку й виховання творчої та обдарованої студентської молоді

Комплексний підхід до розвитку й виховання творчої та обдарованої студентської молоді

 Проблема обдарованості не є новою ні для психології, ні для повсякденної практики. У всіх галузях освіти діють та постійно вдосконалюються сучасні моделі навчально-виховної роботи, спрямованої на розвиток творчих здібностей підростаючого покоління.

 В наш час творча і креативна особистість є не унікальними явищем, а необхідністю для конкурентоспроможного існування в сучасному світі. Тому проблема обдарованої молоді переживає новий пік актуальності, відповідно головним завданням системи освіти є створення не лише належних умов для формування та розвитку творчої та креативної особистості, а забезпечити оптимальну життєтворчу атмосферу.

Розвиток і виховання творчої та обдарованої студентської молоді у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді спрямована на здійснення координаційної, інформаційної, організаційної, науково-методичної, культурно-просвітницької роботи, гуманізацію та гуманітаризацію навчально-виховного процес..

Основні напрямки роботи:

·        підтримка й розвиток талановитої студентської молоді;

·        створення клубів за інтересами, гуртків, творчих об’єднань, студентських театрів тощо;

·        організація й проведення різноманітних заходів, спрямованих на активізацію творчого потенціалу молоді;

·        посилення національно-патріотичного й громадянського виховання, сприяння розвитку особистості, її самореалізації, підтримання ініціатив студентської молоді;

·        координація діяльності всіх гуманітарних структур, викладацького й студентського активів, надання науково-методичної, консультаційної, практичної допомоги з проблем гуманізації та гуманітаризації освітньо-виховного процесу, усього комплексу виховної роботи заступникам деканів, завідувачам кафедр, кураторам академічних груп, студентському активу.

Завдяки проведенню  Міжнародних мовно-літературних конкурсів ім. П.Яцика та ім. Т.Шевченка студентська молодь нашого училище має можливість проявити свою обдарованість в гуманітарному напрямку. Така робота дає певні позитивні результати на обласному та Всеукраїнському рівні:

Рік	Конкурс ім. Т.Шевченка		Конкурс ім. П. Яцика
	Обласний рівень	Всеукраїнський рівень	Обласний рівень	Всеукраїнський рівень
2011 рік	1місце Пергат Юля	3місце Пергат Юля	2місце Дяченко Галина	-
2012 рік	4місце Марчук Яна	-	1місце Беневят Катерина 2місце Кирилова Тетяна	-
2013 рік	-	-	2місце Беневят Катерина 3місце Злиденна Марія	-

Таким чином, виходячи з нових умов розвитку світу, коли зросла потреба суспільства в людях, здатних творчо підходити до будь-яких завдань, нетрадиційно та якісно розв’язувати проблеми, які виникають, стратегія сучасної освіти полягає у зміні місії вчителя: від учителя-ретранслятора знань до вчителя-творця, в наданні можливості всім учням проявити свої таланти та творчий потенціал. Ці ідеї відповідають сучасним гуманістичним тенденціям розвитку вітчизняної освіти і знайшли своє відображення в держаних документах: Конституції України, Законі України «Про освіту», Державній національній програмі «Освіта»(Україна ХХІ століття), Національній програмі «Діти України».

Роль інновацій у змісті методичної підготовки студентів до проведення педагогічної практики Умецька-Гатієва Н.В. Інноваційні педагогічні технології як процес – це цілеспрямоване, систематичне й послідовне впровадження в практику оригінальних, новаторських способів, прийомів педагогічних дій і засобів, що охоплюють цілісний навчальний процес від визначення його мети до очікуваних результатів. Тож не є дивним, що сьогодні слід педагогам звернути увагу більше на інтелектуальний розвиток учнів шляхом зменшення частки репродуктивної діяльності; використання завдань, які перевіряють різні види діяльності, збільшення ваги завдань на застосування знань для пояснення навколишніх явищ; урахування знань, які учні отримують поза школою з різних джерел. Нині в педагогічній науці та практиці є дві цілком різні стратегії. В рамках яких існують системи освіти: стратегія формування та стратегія розвитку. Стратегія формування –педагогічне втручання ззовні у внутрішній світ дитини, нав’язування дитині вироблених суспільством способів діяльності, оцінок. Стратегія розвитку – це є розвиток особистісного потенціалу учня, його самоактуалізація. Стратегія розвитку, або особистісно-зорієнтована освіта. Тож ми можемо чітко сказати, що сучасний випускник педучилища, який живе і працює в ХХІ столітті, повинен мати такі якості: - гнучко адаптуватися в життєвих ситуаціях, які постійно змінюються, самостійно здобуваючи необхідні знання. Уміло застосовуючи їх на практиці; - критично мислити, вміти побачити труднощі та шукати шляхи раціонального їх подолання, використовуючи сучасні технології; - бути комунікабельним, уміти працювати колективно; - працювати над розвитком свого інтелекту, культурного рівня. Упровадження педагогічних інновацій супроводжують певні проблеми в діяльності педагога, наприклад, невідповідність інноваційних та державних програмам виховання і навчання, необхідність узгодження різних педагогічних концепцій, нових методичних розробок. Актуальною залишається проблеми адаптації нововведення до конкретних умов праці педагога, розробки необхідного навчально-методичного забезпечення та механізму реалізації педагогічної інновації в конкретному навчальному закладі. Недостатньою є проінформованість вчителів з проблем організації і проведення інноваційної діяльності. Крім того, процес підготовки педагога в системі безперервної освіти містить суперечності між репродуктивним характером навчання педагогів і необхідністю продуктивної педагогічної діяльності, між труднощами засвоєння вчителем способів інноваційної діяльності та необхідністю професійно-педагогічної взаємодії з метою вирішення. Завдання методистів полягає в тому, щоб підготувати студентів до цих проблем, навчити іх з ними справлятися. Треба працювати зі студентами таким чином, щоб можна било визначити критерії готовності педагога до інноваційної діяльності: - усвідомлення необхідності в інноваційній діяльності, готовності до творчої діяльності з нововведень у школі; - упевненість в тому, що нововведення призведе до позитивних результатів; - узгодженість особистих цілей з інноваційною діяльністю; - готовність до подолання творчих невдач; - рівень технологічної готовності до виконання інноваційної діяльності, позитивна оцінка власного попереднього досвіду в світлі інноваційної діяльності; - здатність до професійної рефлексії . Структуру готовності до інноваційної педагогічної діяльності слід розглядати як сукупність мотиваційного, когнітивного, креативного, рефлексивного компонентів, які взаємообумовлені та пов´язані між собою . Мотиваційний компонент готовності до інноваційної педагогічної діяльності, на думку виражає усвідомлене ставлення педагога до інноваційних технологій та їх ролі у розв´язанні актуальних проблем педагогічної освіти. Показниками мотиваційного компонента готовності до інноваційної педагогічної діяльності є пізнавальний інтерес до інноваційних педагогічних технологій та особистісно-значущий смисл їх застосування. Когнітивний компонент об´єднує сукупність знань педагога про суть і специфіку інноваційних педагогічних технологій, їх види та ознаки, а також комплекс умінь і навичок із застосування інноваційних педагогічних технологій у структурі власної професійної діяльності, пов'язаний із готовністю до дослідницької діяльності. Його характеризують обсяг знань (ширина, глибина, системність), стиль мислення, сформованість умінь і навичок педагога. Креативний компонент реалізується в оригінальному розв´язанні педагогічних завдань, в імпровізації, експромті; виявляється через відкритість щодо педагогічних інновацій; гнучкість, критичність мислення; творчу уяву. Його важливість породжена творчим характером інноваційної діяльності. Рефлексивний компонент характеризує пізнання й аналіз педагогом явищ власної свідомості та діяльності. Реалізується цей компонент через такі рефлексивні процеси, як саморозуміння й розуміння іншого, самооцінювання й оцінювання іншого, самоінтерпретація й інтерпретація іншого. Розглянувши сутність, компоненти готовності до інноваційної діяльності, чинники та умови її формування, можна зробити висновки. 1. Формування готовності студентів до інноваційної діяльності є актуальної проблемою сучасної науки й практики, вирішення якої покладено на систему післядипломної освіти зокрема. 2. Інноваційна діяльність в системі освіти передбачає вдосконалення чи оновлення освітньої практики шляхом створення, розповсюдження та освоєння нових ефективних способів і засобів досягнення встановлених цілей освіти. 3. Готовність до інноваційної діяльності є інтегральною якістю особистості, характеризується наявністю та певним рівнем сформованості мотиваційно-орієнтаційного, змістовно-операційного і оцінно-рефлексивного компонентів у їх єдності, що проявляється в прагненні до інноваційної діяльності, в підготовленості до її здійснення на професійному рівні. 4. Формування готовності студентів до інноваційної діяльності є процесом, який дозволяє допомогти вчителю в розвитку його ціннісних орієнтацій і гуманістичної спрямованості, усвідомленні методології вирішення професійно-педагогічних проблем, конкретних концепцій, способів реалізації концептуальних схем у досвіді діяльності; осмисленні ним результатів

Роль інновацій у змісті методичної підготовки студентів до проведення педагогічної практики

Інноваційні педагогічні технології як процес – це цілеспрямоване, систематичне й послідовне впровадження в практику оригінальних, новаторських способів, прийомів педагогічних дій і засобів, що охоплюють цілісний навчальний процес від визначення його мети до очікуваних результатів.

Тож не є дивним, що сьогодні слід педагогам звернути увагу більше на інтелектуальний розвиток учнів шляхом зменшення частки репродуктивної діяльності; використання завдань, які перевіряють різні види діяльності, збільшення ваги завдань на застосування знань для пояснення навколишніх явищ; урахування знань, які учні отримують поза школою з різних джерел. Нині в педагогічній науці та практиці є дві цілком різні стратегії. В рамках яких існують системи освіти: стратегія формування та стратегія розвитку. Стратегія формування –педагогічне втручання ззовні у внутрішній світ дитини, нав’язування дитині вироблених суспільством способів діяльності, оцінок. Стратегія розвитку – це є розвиток особистісного  потенціалу учня, його самоактуалізація. Стратегія розвитку, або особистісно-зорієнтована освіта. Тож ми можемо чітко сказати, що сучасний випускник педучилища, який живе і працює в ХХІ столітті, повинен мати такі якості:

- гнучко адаптуватися в життєвих ситуаціях, які постійно змінюються, самостійно здобуваючи необхідні знання. Уміло застосовуючи їх на практиці;

- критично мислити, вміти побачити труднощі та шукати шляхи раціонального їх подолання, використовуючи сучасні технології;

- бути комунікабельним, уміти працювати колективно;

- працювати над розвитком свого інтелекту, культурного рівня.

Упровадження педагогічних інновацій супроводжують певні проблеми в діяльності педагога, наприклад, невідповідність інноваційних та державних програмам виховання і навчання, необхідність узгодження різних педагогічних концепцій, нових методичних розробок. Актуальною залишається проблеми адаптації нововведення до конкретних умов праці педагога, розробки необхідного навчально-методичного забезпечення та механізму реалізації педагогічної інновації в конкретному навчальному закладі. Недостатньою є проінформованість вчителів з проблем організації і проведення інноваційної діяльності. Крім того, процес підготовки педагога в системі безперервної освіти містить суперечності між репродуктивним характером навчання педагогів і необхідністю продуктивної педагогічної діяльності, між труднощами засвоєння вчителем способів інноваційної діяльності та необхідністю професійно-педагогічної взаємодії з метою вирішення.

Завдання методистів полягає в тому, щоб підготувати студентів до цих проблем, навчити іх з ними справлятися. Треба працювати зі студентами таким чином, щоб можна било  визначити критерії готовності педагога до інноваційної діяльності:

- усвідомлення необхідності в інноваційній діяльності, готовності до творчої діяльності з нововведень у школі;

- упевненість в тому, що нововведення призведе до позитивних результатів;

- узгодженість особистих цілей з інноваційною діяльністю;

- готовність до подолання творчих невдач;

- рівень технологічної готовності до виконання інноваційної діяльності, позитивна оцінка власного попереднього досвіду в світлі інноваційної діяльності;

- здатність до професійної рефлексії .

Структуру готовності до інноваційної педагогічної діяльності слід розглядати як сукупність мотиваційного, когнітивного, креативного, рефлексивного компонентів, які взаємообумовлені та пов´язані між собою .

Мотиваційний компонент готовності до інноваційної педагогічної діяльності, на думку виражає усвідомлене ставлення педагога до інноваційних технологій та їх ролі у розв´язанні актуальних проблем педагогічної освіти. Показниками мотиваційного компонента готовності до інноваційної педагогічної діяльності є пізнавальний інтерес до інноваційних педагогічних технологій та особистісно-значущий смисл їх застосування.

Когнітивний компонент об´єднує сукупність знань педагога про суть і специфіку інноваційних педагогічних технологій, їх види та ознаки, а також комплекс умінь і навичок із застосування інноваційних педагогічних технологій у структурі власної професійної діяльності, пов'язаний із готовністю до дослідницької діяльності. Його характеризують обсяг знань (ширина, глибина, системність), стиль мислення, сформованість умінь і навичок педагога.

Креативний компонент реалізується в оригінальному розв´язанні педагогічних завдань, в імпровізації, експромті; виявляється через відкритість щодо педагогічних інновацій; гнучкість, критичність мислення; творчу уяву. Його важливість породжена творчим характером інноваційної діяльності.

Рефлексивний компонент характеризує пізнання й аналіз педагогом явищ власної свідомості та діяльності. Реалізується цей компонент через такі рефлексивні процеси, як саморозуміння й розуміння іншого, самооцінювання й оцінювання іншого, самоінтерпретація й інтерпретація іншого.

Розглянувши сутність, компоненти готовності до інноваційної діяльності, чинники та умови її формування, можна зробити висновки.

1. Формування готовності студентів до інноваційної діяльності є актуальної проблемою сучасної науки й практики, вирішення якої покладено на систему післядипломної освіти зокрема.

2. Інноваційна діяльність в системі освіти передбачає вдосконалення чи оновлення освітньої практики шляхом створення, розповсюдження та освоєння нових ефективних способів і засобів досягнення встановлених цілей освіти.

3. Готовність до інноваційної діяльності є інтегральною якістю особистості, характеризується наявністю та певним рівнем сформованості мотиваційно-орієнтаційного, змістовно-операційного і оцінно-рефлексивного компонентів у їх єдності, що проявляється в прагненні до інноваційної діяльності, в підготовленості до її здійснення на професійному рівні.

4. Формування готовності студентів до інноваційної діяльності є процесом, який дозволяє допомогти вчителю в розвитку його ціннісних орієнтацій і гуманістичної спрямованості, усвідомленні методології вирішення професійно-педагогічних проблем, конкретних концепцій, способів реалізації концептуальних схем у досвіді діяльності; осмисленні ним результатів

Здоров’язберігаючі освітні технології у педагогічному училищі

Здоров’язберігаючі освітні технології у педагогічному училищі

Аналіз літературних джерел показав відсутність однозначного Здоров’язберігаючу освітню технологію необхідно розглядати як якісну характеристику будь-якої педагогічної технології, як сукупність принципів, методів, прийомів педагогічної роботи, що доповнюють традиційні педагогічні технології навчання та виховання студентів ознаками здоров’язбереження особистості.

Кількість факторів, що негативно впливають на здоров’я студентів, значна: матеріальні умови життя, незадовільна екологія, але найбільший внесок у погіршенні здоров’я студентів вносять хронічні психоемоційні стреси. Причини, що їх викликають, різноманітні, серед них: низька навчальна мотивація, невміння керувати вільним часом, навчальна та/ або особистісна неуспішність, інформаційне перевантаження, природної потреби у фізичному русі, радості, любові та повазі; негативний вплив віртуальних контактів у соціальних мережах. Усі ці причини можуть мати спільне походження, пов’язане з характером управління навчально-професійною діяльністю студентів, недосконалого інформаційно-методичного забезпечення навчального процесу. Хронічні навчальні стреси у процесі первинної професіоналізації студентів, у свою чергу, ведуть до розвитку хронічних захворювань, зниження імунітету, невротизації, порушення сну тощо.

Часто вважають, що провідною причиною погіршення здоров’я студентів є хронічні психоемоційні перевантаження, стреси при блокуванні природних механізмів саморегуляції ( самокомпенсації стресів): рухової активності, емоційного самовираження, адекватної самооцінки, свободи вибору режиму діяльності (інтенсивності, темпу, послідовності), відсутності чітких перспектив подальшого працевлаштування та кар’єрного росту.

Розглянемо основні напрямки роботи педагогічного училища щодо здоров’язбереження студентської молоді. Першим напрямком здоров’язберігаючої роботи повинні стати гігієнічні заходи з оптимізації режиму робочого дня студентів, їхнього харчування, якості навчальних аудиторій та інтер’єрів, колористики приміщень, забезпечення оптимальної рухової активності (наявність спортивних секцій, клубів, відповідних спортивних баз). Але результати гігієнічної роботи стануть значно вагомішими, якщо у навчальному закладі паралельно будуть вирішуватися питання забезпечення психологічної безпеки та комфортності освітнього середовища студента. Важливо, щоб кожна реалізована педагогічна технологія, методика гарантовано забезпечувала інформаційно-психологічну безпеку та розвиток особистості майбутнього фахівця. Тому другим напрямком роботи є забезпечення інформаційно-психологічної безпеки навчального процесу, що забезпечується: характером відносин суб’єктів освітнього процесу, його відповідністю нормативним вимогам певного напряму підготовки та спеціальності; оволодінням студентами варіативними способами організації розумової праці, саморефлексією, тайм-менеджментом; побудовою індивідуальної освітньої траєкторії.

 Третім  напрямком здоров’язбереження є пошук та апробація нових педагогічних прийомів викладання, адекватних психологічним особливостям студентського віку, індивідуально-типологічним когнітивним особливостям студентів. Слід зауважити, що прямий переніс знань вікової психології, кібернетики, екології, соціології в педагогіку може бути неефективним, лише породжуючи еклектичність нового рівня педагогічного знання. Однак, у науковій літературі ми зустрічаємо опис різних комбінації технологій навчання з прийомами та методами: нейропсихології (  використання сертифікованих методів психотерапевтичного впливу,  розвиток міжаналізаторних зв’язків), екологічної психопедагогіки (використання психологічних релізерів ), евристики (оздоровча дія творчістю), психології праці, тощо.

Четвертим напрямком розвитку здоров’язберігаючої педагогіки у ВНЗ має стати вирішення завдання збереження здоров’я студентів через навчання здоровому образу життя, культурі здоров’я. Незважаючи на велику кількість наукових публікацій з цієї проблеми, процес формування цінності здоров’я та мотивації здорового способу життя залишається недостатньо вивченим. У цьому зв’язку, безумовно, цінними є розробки еколого-педагогічних тренінгів, тренінгів психологічної безпеки, навчальних програм з психологічної екології особистості. На жаль, у цьому напрямку ще мало дослідженими залишаються питання ергономіки розумової праці, тайм-менеджменту (оптимізації розходів часу), культури навчання студента як суб’єкта навчального процесу.

П’ятим напрямком здоров’язбереження у педагогічному училищі повинен стати пошук педагогічних засобів формування культури навчально-професійної діяльності студента, його якості, ергономічності, раціональності, що повністю виключає можливість інформаційних перевантажень, низької навчальної мотивації.

 У випадку дотримання усіх напрямків діяльності у ВНЗ здоров’я особистості доцільно характеризувати як педагогічну категорію, головний освітній продукт. Швидких результатів покращення здоров’я студентів через реалізацію зазначених напрямків діяльності очікувати не слід, тому що оптимізація емоційної, когнітивної сфери особистості впливає на стан нервової, імунної та ендокринної системи опосередковано, а часовий фактор отримання здоров’язберігаючого ефекту визначається об’єктивними характеристиками протікання фізіологічних процесів

Педагогічним результатом здоров’язбереження у педагогічному училищі ми вважаємо позитивну динаміку особистісних ресурсів студентів: нервово-психічної саморегуляції, свідомого проектування власної навчально-професійної діяльності на основі цінності здоров’я; профілактику розвитку психогенних захворювань.

Здоров’язберігаючі освітні технології у педагогічному училищі

Умецька-Гатієва Н.В.

Аналіз літературних джерел показав відсутність однозначного Здоров’язберігаючу освітню технологію необхідно розглядати як якісну характеристику будь-якої педагогічної технології, як сукупність принципів, методів, прийомів педагогічної роботи, що доповнюють традиційні педагогічні технології навчання та виховання студентів ознаками здоров’язбереження особистості.

Кількість факторів, що негативно впливають на здоров’я студентів, значна: матеріальні умови життя, незадовільна екологія, але найбільший внесок у погіршенні здоров’я студентів вносять хронічні психоемоційні стреси. Причини, що їх викликають, різноманітні, серед них: низька навчальна мотивація, невміння керувати вільним часом, навчальна та/ або особистісна неуспішність, інформаційне перевантаження, природної потреби у фізичному русі, радості, любові та повазі; негативний вплив віртуальних контактів у соціальних мережах. Усі ці причини можуть мати спільне походження, пов’язане з характером управління навчально-професійною діяльністю студентів, недосконалого інформаційно-методичного забезпечення навчального процесу. Хронічні навчальні стреси у процесі первинної професіоналізації студентів, у свою чергу, ведуть до розвитку хронічних захворювань, зниження імунітету, невротизації, порушення сну тощо.

Часто вважають, що провідною причиною погіршення здоров’я студентів є хронічні психоемоційні перевантаження, стреси при блокуванні природних механізмів саморегуляції ( самокомпенсації стресів): рухової активності, емоційного самовираження, адекватної самооцінки, свободи вибору режиму діяльності (інтенсивності, темпу, послідовності), відсутності чітких перспектив подальшого працевлаштування та кар’єрного росту.

Розглянемо основні напрямки роботи педагогічного училища щодо здоров’язбереження студентської молоді. Першим напрямком здоров’язберігаючої роботи повинні стати гігієнічні заходи з оптимізації режиму робочого дня студентів, їхнього харчування, якості навчальних аудиторій та інтер’єрів, колористики приміщень, забезпечення оптимальної рухової активності (наявність спортивних секцій, клубів, відповідних спортивних баз). Але результати гігієнічної роботи стануть значно вагомішими, якщо у навчальному закладі паралельно будуть вирішуватися питання забезпечення психологічної безпеки та комфортності освітнього середовища студента. Важливо, щоб кожна реалізована педагогічна технологія, методика гарантовано забезпечувала інформаційно-психологічну безпеку та розвиток особистості майбутнього фахівця. Тому другим напрямком роботи є забезпечення інформаційно-психологічної безпеки навчального процесу, що забезпечується: характером відносин суб’єктів освітнього процесу, його відповідністю нормативним вимогам певного напряму підготовки та спеціальності; оволодінням студентами варіативними способами організації розумової праці, саморефлексією, тайм-менеджментом; побудовою індивідуальної освітньої траєкторії.

 Третім  напрямком здоров’язбереження є пошук та апробація нових педагогічних прийомів викладання, адекватних психологічним особливостям студентського віку, індивідуально-типологічним когнітивним особливостям студентів. Слід зауважити, що прямий переніс знань вікової психології, кібернетики, екології, соціології в педагогіку може бути неефективним, лише породжуючи еклектичність нового рівня педагогічного знання. Однак, у науковій літературі ми зустрічаємо опис різних комбінації технологій навчання з прийомами та методами: нейропсихології (  використання сертифікованих методів психотерапевтичного впливу,  розвиток міжаналізаторних зв’язків), екологічної психопедагогіки (використання психологічних релізерів ), евристики (оздоровча дія творчістю), психології праці, тощо.

Четвертим напрямком розвитку здоров’язберігаючої педагогіки у ВНЗ має стати вирішення завдання збереження здоров’я студентів через навчання здоровому образу життя, культурі здоров’я. Незважаючи на велику кількість наукових публікацій з цієї проблеми, процес формування цінності здоров’я та мотивації здорового способу життя залишається недостатньо вивченим. У цьому зв’язку, безумовно, цінними є розробки еколого-педагогічних тренінгів, тренінгів психологічної безпеки, навчальних програм з психологічної екології особистості. На жаль, у цьому напрямку ще мало дослідженими залишаються питання ергономіки розумової праці, тайм-менеджменту (оптимізації розходів часу), культури навчання студента як суб’єкта навчального процесу.

П’ятим напрямком здоров’язбереження у педагогічному училищі повинен стати пошук педагогічних засобів формування культури навчально-професійної діяльності студента, його якості, ергономічності, раціональності, що повністю виключає можливість інформаційних перевантажень, низької навчальної мотивації.

 У випадку дотримання усіх напрямків діяльності у ВНЗ здоров’я особистості доцільно характеризувати як педагогічну категорію, головний освітній продукт. Швидких результатів покращення здоров’я студентів через реалізацію зазначених напрямків діяльності очікувати не слід, тому що оптимізація емоційної, когнітивної сфери особистості впливає на стан нервової, імунної та ендокринної системи опосередковано, а часовий фактор отримання здоров’язберігаючого ефекту визначається об’єктивними характеристиками протікання фізіологічних процесів

Педагогічним результатом здоров’язбереження у педагогічному училищі ми вважаємо позитивну динаміку особистісних ресурсів студентів: нервово-психічної саморегуляції, свідомого проектування власної навчально-професійної діяльності на основі цінності здоров’я; профілактику розвитку психогенних захворювань.

НАРОДНІ ДЖЕРЕЛА В ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ В.О.СУХОМЛИНСЬКОГО

У сучасних умовах державотворення в Україні зростає роль гуманістичного виховання підростаючого покоління. У Законі України "Про освіту" метою освіти визначено всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу. Велика роль у цьому процесі належить вчителю, адже школа й учителі повинні формувати особистість відповідно до вимог сьогодення: "Учительська професія — це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється".

У вересні цього року виповнилося б 90 років від дня народження видатного українського педагога Василя Олександровича Сухомлинського. Він залишається в нашій пам’яті настільки неординарною людиною, що цілком може бути предметом наукового вивчення як особистість, громадянин, громадський діяч, учитель, керівник школи, організатор освіти, публіцист.

Проблема виховання моральних цінностей засобами слова, на думку В.О.Сухомлинського, — одна з найскладніших і найгостріших проблем, над якими треба працювати і в теоретичному, і в практичному планах, адже слово вчителя, як інструмент впливу на душу вихованця, нічим не замінити.

Педагогічна спадщина В. Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у досягненні цілей навчання й виховання використовувати ціле покладання, моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності. Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

В. Сухомлинський через усе своє життя проніс народні джерела, батьківські й дідівські заповіді, що лягли в основу формування його як людини, педагога. З дитинства мати дарувала йому любов до народних пісень, які любила співати на родинних святах чи з подругами; бабуся відкрила світ казки, рідного слова й людської краси; батько надихнув на творчу працю, зокрема, відкрив секрети народного ремесла – різьблення по дереву; дідусь навчив любити й шанобливо ставитися до книг, які зберігав, наче реліквії.

Українська етнопедагогіка орієнтувала дослідника на виховання в дітей та молоді безмежної любові до Вітчизни, глибокої поваги до матері, батька, рідних, шани до старших, сердечної чуйності до людини праці й готовності допомогти їй, старанності в роботі, трудової майстерності та кмітливості, дбайливого ставлення до природи та інших цінностей. Задля вирішення окреслених завдань педагог широко використовував у практичній роботі народну творчість: прислів’я, приказки, етичні повчання, задачі на кмітливість, казки, думи, притчі, легенди та інше.

Родинна етнопедагогіка пропагує плекання у вихованців духовно-моральних чеснот, почуття любові до ближнього, поваги й шани до батьків і старших, чесності й взаємодопомоги. Світ прекрасного для дитини, на думку В. Сухомлинського, починається в сім’ї. “Витонченість відчуттів, емоційне сприйняття, вразливість, чуйність, співпереживання, проникнення в духовний світ іншої людини – все це пізнається насамперед у родині”.

Василь Сухомлинський переконливо научає вічним цінностям своїх учнів: “Не перекладай своєї праці на батька й матір. Поважай їхню працю і відпочинок справами, вчинками… Не допускай, щоб все краще вони віддавали тобі” [3, 231]. І далі: “Найсвятіше й найпрекрасніше в житті людини – мати… Бережіть своїх матерів…” [3, 231–232]. Педагог удається до вислову українського філософа Г. Сковороди про те, що любити людство легше, ніж зробити добре своїй матері, в чому вбачає величезну мудрість народної педагогіки. На думку В. Сухомлинського, не можна виховувати особистість, якщо в серці немає прив’язаності до близької, рідної людини. “Основна школа виховання сердечності, душевності й чуйності – це сім’я; ставлення до матері, батька, дідуся, бабусі, братів, сестер є випробуванням людяності“ [3, 232]. Твори Василя Сухомлинського багаті матеріалом в аспекті гармонізації сімейного виховання школярів.

У педагогічному доробку В. Сухомлинського належне місце відводиться силі духу як національній та загальнолюдській цінності, що в останні роки в українців дещо послабилась. Виховуючи в дітей цю шляхетну якість, підкреслював, що сила духу як моральна категорія починається з віри в моральні святині рідного народу.

У радянський період нашої історії, коли всіма можливими засобами прагнули затерти зі свідомості людей традиційні уявлення про господарювання й трудові звичаї українців, стали відчутними безгосподарність, марнотратство, соціальний песимізм, споживацьке ставлення до природи, предметів матеріальної і духовної культури. Це особливо турбувало В. Сухомлинського, котрий відповідально ставився до формування в учнів культури праці, любові до природного довкілля. “Як пробудити у дітей світлі, добрі почуття, як утвердити в їх серцях доброзичливість, дбайливе ставлення до живого й красивого?” [5, 46].

Бережливе ставлення учнів до навколишнього світу було принципом організації їхнього шкільного життя. У школі, якою майже чверть століття він керував, успішно реалізувався згаданий принцип, бо педагог добре розумів, що марнотратство породжує бездуховність. Адже “...від бездушності до жорстокості – лише один крок” [6]. Ідеал виховної роботи В. Сухомлинський вбачав у тому, щоб наші діти були справжніми господарями своєї країни.

Народна педагогіка доводить, що предмети, які оточують людину і які вона сприймає, є найпершими її вчителями. В. Сухомлинський зауважує: “Гармонія речей, які оточують дитину, створює загальний естетичний дух обстановки за тієї умови, коли окремі речі не кричать про себе, коли їх ніби не помічаєш” [2, 386]. Цьому принципу повною мірою відповідав дизайн традиційного українського житла. З особливою увагою народ ставився до естетизації помешкання, прикрашаючи його вишивками, декоративними виробами з дерева, лози, металу, шкіри, глини, скла тощо.

У творчій діяльності дослідника були не тільки відроджені, але й практично реалізовані загальнодидактичні принципи (принципи народності, природовідповідності, гуманізації педагогічного процесу і под.), на яких акцентували увагу науковців лише в кінці 80-х–початку 90-х років минулого століття. Це засвідчує наявність у В. Сухомлинського вміння дивитись у майбутнє й працювати на нього з великим випередженням. В етнодидактиці педагогові належить ідея широкого розгортання дитячої творчості.

Наприклад, відома в Павлиській середній школі “Кімната казок”, де учнів залучали до читання, слухання, розповіді, складання, драматизацій, переживань доступних їм творів етнографічного характеру. Педагог небезпідставно зауважував, що “не уявляє навчання в школі не лише без слухання, а й без створення казки”, оскільки завдяки казці дитина пізнає світ не лише розумом, але й серцем… і не тільки пізнає.., а й виражає своє ставлення до добра і зла” [3, 165].

У теорії виховання видатний педагог відстоював принципи педагогічної співпраці школи, батьківської громадськості, інших соціальних інституцій.

Йому ж належить ідея ґрунтовного вивчення особистості учня та врахування результатів цього вивчення в навчальній і виховній роботі.

Значення педагогічної спадщини В. Сухомлинського полягає і в тому, що він обґрунтував ідею інтегрування духовних цінностей школяра та їх вираження поняттями вищого рівня узагальнення (наприклад, поняття “громадянська культура”, яке висвітлено в книзі “Народження громадянина”).

Водночас дослідник прагнув до того, щоб його школярі із задоволенням відвідували школу, виявляли допитливість, творчі здібності, розуміли народний гумор, адже український народ відзначається неабиякою дотепністю, розумом, веселою вдачею та вмінням добродушно глузувати не лише над недоліками інших, а, у першу чергу, над своїми. “В гуморі виражається культура інтелекту, людяність думки”, – справедливо зазначав В. Сухомлинський [1, 585.]. Педагог закликав до використання в навчально-виховному процесі приказок, анекдотів, усмішок, примовлянок. Одна з найприкріших педагогічних помилок, на думку В. Сухомлинського, коли вчитель на дитячий недоречний сміх злиться, – “...Треба присоромити гумором” [1, 587]. Як засвідчують результати опитування учнів про особу вчителя, переважна їх більшість надали перевагу таким якостям, як весела вдача й почуття гумору. Вдало використані гумористичні елементи, за В. Сухомлинським, можуть успішно слугувати засобом налагодження та збереження гуманних взаємовідносин між учасниками педагогічного процесу. Банальним став вислів Василя Олександровича, записаний у книзі “Серце віддаю дітям”: “Що найголовніше було в моєму житті? Без роздумів відповідаю: любов до дітей”. Учительська професія, вважав педагог, – це глибоке знання й постійне проникнення в складний духовний світ людини.

Чудово відкривати у ній щось нове, бачити людину в процесі її становлення. Дослідник був глибоко переконаним, що цей корінь закладається у людині ще в дитинстві та юності, родині й школі. Він передається через турботу за старших – батька, матері, вчителя, – котрі виховують дитину в дусі любові до ближнього й поваги до них. Саме так формувався педагогічний талант самого В. Сухомлинського, джерелом якого слугувала безмежна любов до дітей.

Великий український педагог дбав про педагогічний всеобуч громадськості: “...Загальна педагогічна культура всього населення, особливо батьків, є однією з передумов виконання кожним громадянином свого обов’язку перед суспільством, а цей обов’язок полягає перш за все у вихованні молодого покоління. Тому необхідно турбуватись про підвищення педагогічної культури батьків” [4, 436]. В іншому творі продовжує цю думку: “Без турбот про педагогічну культуру батьків неможливо розв'язати жодного завдання, що стосується навчання та виховання. Батьківська педагогіка, тобто елементарне коло знань матері та батька про те, як істота, що народилася від людини, стає людиною – це фундамент, основа всієї педагогічної теорії та практики” [6]. Як бачимо, неабиякого значення надавав В. Сухомлинський питанням підвищення педагогічної культури батьківської громадськості, налагодження співпраці з рідними в аспекті навчання й виховання учнів.

Василь Сухомлинський прожив досить коротке життя, однак воно було надзвичайно плідним у плані професійної самореалізації. Він помер, не досягнувши повних 52 роки, з яких 35 – віддав школі. Педагог захистив кандидатську дисертацію, став член-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР, Заслуженим учителем України, Героєм Соціалістичної Праці, нагороджений багатьма орденами й медалями, включаючи медаль А. Макаренка.

Сьогодні ідеї великого вчителя втілюють у педагогічну практику педагоги Павлиської середньої школи ім. В. О. Сухомлинського, та багатьох інших шкіл України та за кордоном. Щорічно зростає кількість наукових досліджень, присвячених вивченню творчості видатного педагога. У середині 90-х років минулого століття було запропоновано введення в педагогічну термінологію узагальнювального поняття “cухомлиністика”, яким користуються й досі.

Отже, вивчення й аналіз доробку В. Сухомлинського переконливо засвідчує, що в педагогічній науці та навчально-виховній практиці немає жодної шкільної проблеми, яка більшою чи меншою мірою не знайшла б свого висвітлення в його творчій спадщині. Утім, за даними доктора педагогічних наук, професора, дійсного члена АПН України О. Сухомлинської, значна доля творчих надбань Василя Олександровича існує наразі в рукописах. Потребують ґрунтовного вивчення й опубліковані праці вченого, адже прискіпливий дослідник знайде в них чимало ідей і практичних рекомендацій, що стосуються актуальних проблем сучасної школи.

ЛІТЕРАТУРА

1. Сухомлинський В. О. Вибрані твори: У 5 т. – К.: Рад. школа, 1976. – Т. 1.

2. Сухомлинський В. О. Вибрані твори: У 5 т. – К.: Радянська школа, 1977. – Т. 4. – 638 с.

3. Сухомлинський В. О. Родительская педагогика / Избр. пед. соч.: У 3 т. – М., 1981. – Т. 3. – С. 436.

5. Сухомлинський В. О.Серце віддаю дітям. – К., 1972. – 244 с. 6. С у х о м л и н с ь к и й В. О. Сто советов учителю. – К.: Рад. шк., 1984. – 254 с.__

САМООСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК НЕОБХІДНА СКЛАДОВА ДІЯЛЬНОСТІ МАЙБУТНЬОГО ПЕДАГОГА

«Хто стоїть на місці, той відстає»

Давня мудрість

А хто не хоче відставати, мусить рухатися вперед, і не зупинятися, досягнувши вершини, а підійматися вище. У цьому полягає основна місія сучасного учителя.

За словами Сухомлинського "...немає людей більш допитливих, невгамовних, більш одержимих думками про творчість, як учителі". Оскільки творчість – "це діяльність, результатом якої є щось якісно нове, неповторне, оригінальне і навіть суспільно-унікальне", то кожного керівника закладу чи методиста турбує питання: як сформувати здібність до творчої роботи, і як підтримувати світоч творчості, щоб він якомога довше не загасав, і давав плоди.

Зважаючи на те, що система самоосвіти педагога – це цілісний процес удосконалення його особистості, творчість стає суб’єктивною характеристикою кожного компонента системи. Наукова педагогічна література виділяє певні риси, які характеризують творчу особистість майбутнього педагога. Передусім сучасні дослідники акцентують на таких важливих для педагогічної діяльності творчих рисах, як високий рівень компетентності, розвинуте педагогічне мислення, прагнення до творчого пошуку, володіння педагогічною технікою, педагогічний досвід, досить високий рівень інтелектуальних умінь, уява та інтуїція.

Самостійну пізнавальну діяльність зазвичай розглядають як активну діяльність особистості, спрямовану на виконання поставленої мети, пошук знань, їх осмислення, закріплення, формування і розвиток умінь і навичок, а також їх узагальнення та систематизацію [1, с. 18].

Учені стверджують, що ефективність формування культури майбутніх педагогів залежить від таких умов:

• неперервності та системності процесів розвитку професіональної культури у процесі діяльності, побудови змісту й структури навчально-виховного процесу відповідно до завдань та основних компонентів педагогічної культури;

• орієнтації педагогічного процесу на суб’єктивну позицію студента як носія загальнолюдських та культурних цінностей;

• формування позитивної мотивації студентів до навчально-виховного процесу, педагогічної діяльності і професійної культури;

• залучення студентів до діяльності, яка моделює їхню майбутню професійну діяльність;

• виховання потребує постійного вдосконалення (самоосвіти, саморозвитку, самовиховання );

• створення сприятливого мікроклімату [5, с. 17].

Головною метою майбутніх учителів має бути така: якомога краще підготуватися до майбутньої професійної діяльності. Змістом професійного самовиховання студентів повинні бути всі професійно значущі риси особистості, що охоплюють як світогляд, так і фізичне здоров’я. Якісна характеристика професійної підготовки вчителів залежить не лише від кількості засвоєних знань, а й від емоційно-мотиваційного розвитку, творчого педагогічного мислення, сформованості педагогічно вагомих вольових звичок, рівня психічного розвитку, уміння критично аналізувати свою діяльність [1, с. 15]. Самоосвітня діяльність має передбачати удосконалення як у професійному, так і загальнокультурному розвитку. Метою самоосвітньої діяльності можуть бути компенсація недоліків базової освіти педагогів, адаптація до нових знань, до професійної культури, розвиток творчого потенціалу.

У педагогіці самоосвіта, самоаналіз належать до категорій, пов’язаних із внутрішніми чинниками розвитку особистості, в поєднанні з такими поняттями, як самопізнання, самокерування, самовиховання, самонавчання і самодіяльність. Особливої актуальності проблема самоосвітньої діяльності набуває у зв’язку з розробкою концепції безперервної освіти в системі формування професійної культури.

Аналіз науково-дослідних джерел дає підставу стверджувати, що самоосвіта може виконувати дві головні функції: освітню і виховну. У процесі виконання освітньої функції самоосвіта є інструментом набуття професійного досвіду, що ґрунтується на набутті й практичному використанні різного типу педагогічних знань (загальноінформаційних, теоретичних, прикладних). У процесі застосування цих знань відбувається їхнє поглиблення, закріплення, а також конкретизація, синтезування. Завдяки цьому праця вихователя стає більш усвідомленою і сприяє удосконаленню його педагогічної майстерності. У педагогічній літературі зазначають, що постійне збагачення психолого-педагогічними і спеціальними знаннями для досягнення високих результатів навчання і успішного керування учінням дітей у процесі оволодіння ними основами певної науки стає одним із найважливіших напрямів професійно-педагогічної освіти вчителя.

Отже, у самоосвіті, крім освітньої сторони, наявна і виховна, яка характеризує здатність педагога до самопізнання і саморозвитку особистості.

Отже, в самоосвіті вихователя можна виділити два аспекти – професійний і особистісний. Професійний спрямований на вирішення завдань, пов’язаних із педагогічною діяльністю, а особистісний охоплює коло інтересів, захоплень і нахилів, що перебувають за її межами.

Професійне самовдосконалення педагога здійснюється через самоосвіту активну участь у різноманітних методичних заходах, що проводяться в навчальному закладі чи в районі, місті, та самовиховання.

Самоосвіта педагога – це провідна форма вдосконалення професійної компетентності, що полягає в засвоєнні, оновленні, поширенні й поглибленні знань, узагальненні досвіду шляхом цілеспрямованої, системної самоосвітньої роботи, спрямованої на саморозвиток та самовдосконалення особистості, задоволення власних інтересів і об’єктивних потреб освітнього закладу.

Оскільки система самоосвіти педагога є відкритою і саморегульованою, рушійною силою її розвитку стає взаємодія двох чинників: зовнішнього та внутрішнього, коли зовнішніми детермінантами професійного самовдосконалення є соціальні вимоги суспільства, вплив навколишнього середовища, а також сукупність педагогічних впливів.

Отже, проблема самоосвіти педагога за своїм змістом є багатоплановою, її вивчення потребує систематизації різноманітних аспектів самовдосконалення особистості педагога в цілому. Для вирішення цього завдання потрібно майбутнім учителям взаємопов’язувати об’єктивну та суб’єктивну сторони удосконалення; єдність професійного і особистісного аспектів; реалізовувати творчу індивідуальність та спрямованість самоосвіти на професійну підготовку. Саме такий педагог потрібен сучасності, педагог з новим, якісним баченням проблеми освіти, педагог-творець, професіонал, невтомний дослідник-новатор, здатний швидко перебудувати напрям і зміст діяльності відповідно до зміни технологій та вимог суспільства, вчитель, який допоможе учневі сформувати генетичну потребу в творчій самостійності, реалізації себе як всебічно розвиненої особистості [4, с. 11].

Література

1. Галузинський В.М., Євнух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. - К., 1995

2. Зборовский Г., Шуклина Е. Самообразование – парадигма ХХI века

// Высшее образование в России. 2003. № 6. С. 25–32.

3. Єлканов С. Б. Основи професійного самовиховання майбутнього вчителя. Педагогічна творчість і майстерність. К., 2000.

4. Оржеховська В.М., Хілько Т.В., Кириленко С.В. Посібник з самовиховання. -К.,1996.

5. Салій С. І. Самоосвіта молодого вчителя // Радянська школа. 1991. № 1. С. 86.

6. Сафонова Н. Творчий педагог – фундатор формування творчої особистості // Рідна шк. 2003. № 2. С. 10–11.

7. Черньоков Я. Особливості формування професійної культури майбутнього вчителя // Рідна шк. 2002. № 12. С. 15–17.

Співаєм славу тій події і тепер. 22 січня – День Соборності України

Тема: Співаєм славу тій події і тепер. 22 січня – День Соборності України

Мета: виховання нацiональної свiдомостi студентів i людської гiдностi, вiдродження паросткiв духовностi, формування рис громадянина Української держави; поглиблення знань про iсторичний факт злуки українського народу, його значення; пробудження iнтересу до поглибленого вивчення iсторiї та культурних надбань українського народу; виховання глибокої поваги та любовi до Батькiвщини.

Група: 11ш9

Керівник групи: Умецька-Гатієва Н.В.

Хід заняття

1 ведучий

22 сiчня день Соборностi Украни. Майже 100 рокiв тому це слово було вписане в iсторiю українського народу, але святковим днем українського календаря воно стало тiльки вiд недавна. Лише за умов державотворчих процесiв в Українi цей день набув своєї чинностi. Так трапилось, що  протягом  багатьох столiть iсторичного розвитку Україна не мала власної державностi i єдиної територiї. Українськi землi належали багатьом державам: найбiльше Росiї, Литвi, Угорщинi, Речi Посполитiй, згодом Румунiї, Чехословаччинi.

2 ведучий

У березнi 1917 року у Надднiпрянськiй Українi розпочалася нацiональна  революцiя. Було обрано Центральну Раду, першого президента М.Грушевського, проголошення створення Української Народної Республiки (УНР), а 4 Унiверсалом вiд 22 сiчня 1918 р. було проголошено незалежнiсть України. Подiбнi процеси вiдбувалися i в Галичинi. 9 листопада 1818 р. було проголошено назву держави ЗУНР i створено перший уряд — державний Секретарiат на чолi з Костем Левицьким.

1 студент

Зламався врештi двох iмперiй мур!

I на розалинах у слушну цю нагоду

З “явилися держави УПР i ЗУНР,

Як вияв волi нашого народу.

1 ведучий

Вже з 1 грудня 1918 р у Фастовi було пiдписано угоду про об”єднання ЗУНР i УНР. 4 сiчня 1919р. у Станiславi УНРада схвалила закон про злуку двох українських держав, а 22 сiчня I919р. у Києвi на площi святої Софiї вiдбулося урочисте проголошення злуки УНР i ЗУНР. Пiд час урочистостей представник директорiї Федiр Швець проголосив довгоочiкуваний Унiверсал.

2 студент

Все, що мрiялось вiками,

Сповнилось, настало!

«Ще не вмерла Україна» —

Гордо прозвучало.

Звучить Гімн України

2 ведучий

 Любi, друзi ! Ми зiбралися для того, щоб довести всiм i самим собi, що Україна — це високорозвинена держава, що вона могутня духом, має свою iсторiю, до речi, дуже багату, культуру i мистецтво.

3 студент

Любi, друзi! Хоч маленькi,

Ми вже добре знаєм,

Що звемося українцi

Й українських предкiв маєм.

Батько, мати, брат, сестричка

І всi iншi члени роду,

Всi належать до одного

Українського народу.

4 студент

У всiх людей одна святиня.

Куди не глянь, де не спитай,

Рiднiше їм своя пустиня,

Аніж земний в пустинi рай,

Їм красить все їх рiдний край.

Нема без кореня рослини,

А нас, людей, без Батькiвщини .

5 студент

Родитись українцем —

Це велика Честь i слава.

Рiдний край свiй полюбити

Найважливiша справа.

В нiм пливуть глибокi рiки,

І шумлять степи безкраї,

Стрункi гори пнуться в хмари,

Синьооке море грає.

Буйне збiжжя колосисте

На врожайних росте рiллях.

Є у надрах сiль i нафта,

Вiск, залiзо i вугiлля.

Українцi й українки —

Всi кохають до загину

Славну землю батькiв своїх —

Свою рiдну Україну! 

6 студент

Але, щоб цю землю свою

Мiцно, щиро покохати,

Добре вивчити, пiзнати.

Треба знати те, як предки

На землi цiй колись жили,

Як грудьми своїми

Заступали, боронили,

Як невпинно працювали,

І боролися завзято,

Щоб їх люба Україна

Була дужа i багата.

Хай не буде нi одної

Української дитини,

Що не вмiла б розказати

Про минуле України .

7 студент

Коло Києва чи Львова —

Де приїду — вдома всюди,

де поступлю — рiдна мова,

де погляну — рiднi люди.

Роботящi пiдгiрянцi,

Як вогонь, палкi гуцули,

І смiливiї кубанцi,

Що ще Сiчi не забули,

І розважнi подоляни,

І полтавцi — соловїнi,

Бойки, лемки, волиняни —

Все ото брати однiї.

Бо вiд Сяну до Кавказу

На степах чи полонинi,

Тризуб має до приказу

І прапори жовто — синi

8 студент

Як спитають мене люди,

Хто я, тодi скажу їм:

Що я українець щирий,

Український в мене дiм!

І для України в мене

Серце iз любовi б'є,

Я за Україну

Вiддам все життя своє.

9 студент

Люблю землю українську

Усiм серцем, з усiх сил,

А любовi цеї вчуся

Вiд насипаних могил.

В цих могилах сплять герої,

Що у хвилю у страшну

Буйнi голови поклали

За рiдню i за вiтчизну.

І як цi герої впали;

Так i я готов —

За Вкраїну жертвувати

Все життя, майно i кров.

10 студент

Ой у саду, у садочку

Квiти процвiтають —

То не квiти, ой, то дiти

По садочку гуляють.

Ой в саду i на горбочку

Розквiтають рожi —

То не рожi — то дiвчатка

Українськi гожi.

Ой у саду — винограду

Черешнi та вишнi.

То не вишнi, то хлоп'ята

Українськi пишнi.

Ой листочкi зелененькi,

А синенькi квiти,

Хай на славу молоденькi

Виростають дiти.

Ми — маленькi друзi,

Українськi дiти,

Мов квiтоньки в лузi,

Добре нам всiм жити.

11 студент

Наша рiдна ненька про нас гарно дбає,

Горне до серденька i до сну спiває.

А батенько любий, мов те сонце ясне,

Вчить нас i голубить, каже казку красну:

Про князiв, гетьманiв, про сплячих героїв,

що з могил повстануть i пiдуть до бою.

Станьмо ж разом , друзi,

Хлопчики й дiвчатка,

І мов пташки в лузi,

Заспiваємо пiснi.

12 студент

Ми всi дiти українські,

Український у нас рiд,

Дбаємо, щоб про нас маленьких

Добра слава йшла у свiт.

Дбаймо, щоб той скарб любовi,

Що нам Бог в серця вселив,

Рiдну землю й рiдний нарiд

Прикрасив i збагатив.

Свої здiбностi i сили

Розвиваймо раз у раз,

Щоб народу була втiха

І щоб користь була з нас.

13 студент

Будьмо пильнi у науцi,

Будьмо чеснi у дiлах,

Будьмо сильнi та вiдважнi

І не думаємо про страх.

Все, що рiдне, хай нам буде

Найдорожче i святе.

Рiдна вiра, рiдна мова.,

Рiдний край наш над усе!

Щоб про це ми не забули

Нi на хвилю, нi на мить,

Хай Господь святий iз неба

Нас малих благословить.

14 студент

Гей, гуртуймося,

Українськi дiти!

Зранку, змалку вже вчимося

Для Вкраїни жити.

Україна — край мiй рiдний

Вiд Кавказу по Карпати

І веселий, i свобiдний,

І великий , i багатий!

1 ведучий

Здобутки попереднiх поколiнь продовжують своє життя в поколiннях прийдешнiх. Вони допомагають, пiдтримують зберiгати найсвятiше — пошану до наших батькiв, дiдiв; справу боротьби за Українську державу.